9 березня в селі Залісся за 30 кілометрів від Києва 40 українських військових зупинили колону з 85 російських танків. Маґдалена Ріґамонті записала інтерв’ю з Сергієм Боковим, штаб-сержантом Національної гвардії України, важко пораненим під час цього бою.
Маґдалена Ріґамонті: Якою мовою ви думаєте?
Сергій Боков: Більше російською. Проте зазвичай розмовляю суржиком і думаю суржиком. Я живу в Шостці — неподалік кордону з Росією, за кілька десятків кілометрів. Ви мене питаєте про мову... Тут винна не російська мова, а люди, для яких вона рідна. Мова не вбиває людей, не вбиває мирних жителів, не стріляє в них, не переїжджає їх танками. Повторюся: мова не винна, винні росіяни, які прийшли на нашу землю і вбивають, грабують і ґвалтують. Те, що відбувається — злочин[1] .
Мені є з чим порівняти, адже в моїй родині жива пам’ять про Другу світову війну. Мій дід воював. Дід моєї дружини воював. Вони дуже часто про це розповідали. І з їхніх розповідей виходить, що навіть німці, нацисти не поводилися так, як поводяться в Україні сучасні росіяни.
Вони отримали наказ і воюють.
Ні, вони отримали наказ і вбивають. Вбивають мирних жителів, жінок, дітей, вбивають нас. Я говорю не про солдатів, а про простих людей, звичайних селян і містян. Я можу розповісти на власному прикладі, з власного досвіду, судячи з бою, який ми вели.
В якому ви втратили ногу.
Я поки що не хочу говорити про себе. Вони своїх поранених давили танками. Розумієте? Лежить російський солдат, піднімає руку, показує, що він живий, що йому потрібна допомога. Вони з танків це бачать і... І один танк їде прямо на того хлопця і переїжджає його. Туди-сюди, туди-сюди. Так, щоб від хлопця нічого не залишилося. Свого брата переїхали. Тільки б не підбирати поранених.
Ви це самі бачили, чи хтось розповідав?
Я бачив це зблизька, з відстані кількох десятків метрів, може, з тридцяти.
Ви впевнені, що він був при свідомості?
На сто відсотків. Хлопець підняв руку, хотів, щоб його врятували, просив про це, а вони його танком переїхали. На війні буває, що люди стріляють один в одного. Солдати в солдатів. Одні гинуть, інші поранені. Росіянам байдуже. Якщо ти поранений — тобі кінець. Краще, щоб ти не вижив. У них немає ні до кого жалю, співчуття. Від пораненого жодної користі.
Коли ви заплющуєте очі, ви бачите ці сцени?
Це не кіно.
Я знаю.
Мені не потрібно заплющувати очі, щоб це бачити. Над нами літали наші дрони, які це знімали, знімали бій. Я переглянув це вже кілька десятків разів. Я постійно вмикаю і дивлюся.
Навіщо?
Не знаю, але відчуваю таку потребу повертатися до того, що сталося.
Ви дивитися і…
І нічого.
Ненависть, злість?
Безпорадність. Я за характером людина спокійна. Я навіть спокійно переглядаю той фрагмент, коли в мене стріляють. Коли танк вистрілив, то нижче коліна майже нічого не залишилось. Звисав тільки клапоть штанів, шматок моєї шкіри, мого м’яса. Стопа — десь неподалік.
Як можна спокійно на таке дивитися?
Можна. Коли я йшов на війну, я зважував ризик і ціну, яку можу заплатити. Коли снаряд влучив в ногу, я зрозумів, що з мене так швидко ллється кров, так хльостає, що мені залишилося жити, може, дві-три хвилини, що я просто зараз стечу кров’ю. Я подзвонив дружині. І… попросив у неї пробачення. Я сказав, що втратив ногу, що ось-ось втрачу свідомість і прошу мене простити.
І вона плакала?
Ні, вона почала молитися Божій Матері. Схоже, вона вимолила моє життя. У мене не було джгута, але в цю мить неподалік опинився товариш і віддав мені свій, просто кинув мені. Пластмасова пластина на джгуті тріснула. Я кричу до іншого товариша, щоб дав мені джгут. А він нічого не чує: через вибух втратив слух. На щастя, ненадовго. Він почув. Я перетягнув ногу і знову почав стріляти.
А ви бачили снаряд, який летів у вас?
Він прилетів зліва, а я стріляв праворуч. Я нічого не помітив. Росіяни попали в акацію. Вона впала, я підповз до неї, лежав за цим деревом хвилини двадцять. Акація мене захищала. Я тільки чув, як вони говорять: «Поранених добивати. Усіх поранених добивати».
А де зараз ваша дружина?
За 300 кілометрів від мене, з нашим синочком, якому два роки і сім місяців. Вони в нашому домі.
Чому вона не втекла до Польщі?
Немає як, міст підірваний. Сьогодні на наше місто впало дві російські ракети. Там пороховий завод, а росіяни хочуть його знищити. Ми телефонуємо одне одному, вона каже, щоб я повертався, що вона лікуватиме мене, доглядатиме за мною, піклуватиметься. Я лежу в госпіталі в Києві.[2] Знаю, що на першому поверсі, в хірургії.
Я чую, ви курите.
Так, мені дозволяють. Так би я вийшов з палати. Але не маю ноги, не можу.
Ви воювали під Києвом.
Ми довго їхали, щоб захищати підступи до Києва. 27 годин. Була лише одна зупинка. Ми не знали, куди їдемо і якою дорогою. Кружляли, щоб не наткнутися на російські танки. Вийшли у місті Козелець, за 70 кілометрів від Києва. 700–800 солдатів. Там нас почали дислокувати. Але спочатку 24 лютого під ранок, близько 5-ї, я був удома. Сигнал, що Росія вторглася в Україну, що вона скидає бомби на наші аеродроми, руйнує стратегічні об’єкти, військові казарми. Неподалік від нас вдарила ракета, вбила 70 солдатів. Одразу, одним махом. Я живу біля своєї частини. О 5:20 задзвонили, о 5:40 я вже був у частині, в казармі, уже отримував зброю. І в одному місці водночас зібралася тисяча солдатів. Я боявся, що в нас влучить ракета, бомба, що всіх нас уб’є, в одну мить.
Ви професійний воєнний.
Уже п’ятнадцять років.
Воєнні до війни готуються…
Так, але ніхто не знав, яка повномасштабна війна насправді. Я до самого кінця не вірив, що Путін вторгнеться в Україну. Я був шокований. Я ніколи не хотів війни. Але ми повинні захищати Батьківщину. І якби в мене зараз були обидві ноги, я б одразу встав і пішов воювати за свою країну. Настрій такий, що українці хочуть воювати і ніхто не збирається здаватися.
Що б ви сказали росіянам?
Мої друзі весь час їм щось говорять. Російським військовополоненим, солдатам. Навіщо ви прийшли? Це незалежна держава, це наша земля, ми вас не запрошували, що ви тут робите? Ідіть додому. Ідіть звідси. Ви тут не потрібні.
Проте я бачу, що ці слова не діють. Ці люди нас слухають, але не чують. Я знаю, що багато з них бояться повертатися додому. Їм погрожують, що якщо вони не завоюють Україну, якщо не переможуть, то потраплять за ґрати на 10–15 років. Але їхній страх потрапити у в’язницю все одно не виправдовує того, що вони роблять з нашою землею.
Я на власні очі бачив, що вони витворяють. І в Заліссі, в селі, де ми воювали, за 30 кілометрів від Києва. Тоді, 8 і 9 березня... Спочатку дзвінок з тероборони, що росіяни захопили двох людей. Чуємо, що росіяни в’їхали в село, стріляють по всіх, по людях стріляють. Потім я почув голос росіянина: «Ти кому, б***ь, дзвониш?» Потім постріли, потім тиша, довга тиша.
Вони вбили того хлопця.
Вбили. Потім з його мобільного почали надходити смс-ки: приходьте за нами, врятуйте нас, ми в селі, допоможіть. Це була пастка. Вони не дзвонили, а писали смс-ки. Ми зразу все зрозуміли. У село заїхала величезна колона, 85 танків та іншої техніки, всього понад сотню.
А вас скільки?
П’ятнадцять.
П’ятнадцять хлопців на 85 танків?
Стільки нас було у селі. Решта десь далі. Ми вирішили згрупуватися. Там неподалік проходить траса Чернігів — Київ. І всі мої пішли, а я залишився біля блокпоста, на в’їзді в село.
Чому ви залишилися?
Ми не йшли групою. Кожен намагався дістатися самостійно. Я вирішив, що залишуся тут. Чекав, що буде далі. І коли вони під’їхали, то відразу почали стріляти з танків. Я бачив, як вони стріляли по будинках. Просто так, з танків. Стріляли по звичайних людях, по домівках, де ці люди жили, спали, їли. Вони добре знали, що тут уже немає наших солдатів. Вони знаходили цивільних, які там ще залишилися, і просто їх вбивали. На щастя, багатьом жителям цього села вдалося вчасно втекти. Росіяни діяли так, наче не хотіли нікого залишати тут живим. Шукали живих і розстрілювали. Людину за людиною. Крім того, грабували, виносили з будинків цінні речі. Наче забирали воєнну здобич.
З якої відстані ви це бачили?
З приблизно 150 метрів. Дивишся на це і нічого не можеш зробити. Жахлива, паралізуюча безпорадність. Розумієш, що нічого не можеш. Нічого. Що можна намагатися кричати, рятувати, але наперед відомо, що тебе вб’ють, розстріляють. Я сидів там десь чотири години, з 10-ї ранку. Сидів і, чесно кажучи, не знав, що маю робити. Я не знав, чи не спіймали моїх хлопців, чи не потрапили вони в якусь пастку. Я дивився на свій телефон, дивився та те, що роблять росіяни, на те, як вони весь час гатять із танків та автоматів. Вони стріляли безперервно.
Був сильний шум?
Я сидів біля сосен, здається. Один снаряд упав за 50 метрів від мене, але той тріск, той гуркіт був такий сильний, що сипалися голки, і я був весь у них. Повністю вкритий голками. Хвоя, пилюка, земля — усе це летіло на мене.
Ви вірите в Бога?
Вірю.
Чому Бог послав вам такі сцени?
Думаю, те, що відбувається — розплата за гріхи. Я не можу це пояснити іншим чином. Це важко. Через чотири години задзвонив мій телефон. Товариш з підрозділу. Звісно, я боявся, що це росіянин, що наших уже схопили. Я відповів і це таки був товариш. Він дав координати, сказав, де вони, в якому напрямку мені потрібно йти лісом. І я пішов.
Ви бігли, повзли?
Йшов. Я прослизнув у ліс і відчув себе в безпеці. Я знав, що росіяни не зайшли в ліс, залишилися на території села. Я ж бачив, що вони розбрелися всіма вулицями, вривалися в будинки, стріляли. Згодом, коли я вже зустрів своїх, там був один хлопець із тероборони, який родом з цього села — він дуже добре знав, що росіяни витворяли в його рідних місцях.
Він знав, що вони заїхали на автозаправку. Там було двоє працівників — дівчина і хлопець. Молоді, тільки почали доросле життя. Росіянин застрелив обох. Двох абсолютно беззахисних людей. Він також розповів про людей, які, побачивши танки, побігли до своїх автівок і намагалися втекти. І... не встигли. Їх убили, простих людей.
Я дістався до своїх у лісі. Там був останній блокпост на цій території. Ми лягли подрімати. Потім почали готуватися до бою, ставити пастки. Загалом разом із теробороною нас було 40 людей.
40 людей проти 85 танків?
Так.
З якою зброєю ви йшли на ті танки?
З «Джавелінами». Наводиш на ціль, потім тримаєш так три секунди, і воно стріляє.
І скільки було цих «Джавелінів»?
Два.
На 85 танків?
Я знаю, що замало, але ми й не думали, що знищимо всю колону, ми просто хотіли їх затримати, щоб вони не пішли далі, на Київ. Крім того, вони не знали, скільки нас. Тактика полягала в тому, щоб знищити перші два танки. Росіяни починають панікувати, розвертаються, хочуть відступити, починає діяти наша артилерія.
Який танк вистрелив у вас?
Четвертий. Я був на першій лінії вогню. Росіяни почали вистрибувати з БМП. Ми стріляли в них, вони падали на землю. Я був за 25–30 метрів від першого танку.
Раніше ви тільки тренувалися у стрільбі.
Так, тепер усе було по-справжньому.
Як це, стріляти в людей, у ворога?
Дуже неприємно. Ми вбили там тридцять росіян.
Ви будете давати свідчення в Кримінальному суді в Гаазі, розповісте про ці злочини?
Мені було б страшно.
Страшно?
Страшно, але я б свідчив. Я дам свідчення, якщо мене захочуть вислухати. Хоча таких свідків убивають. Навіть після війни, в, здавалося б, мирному світі росіяни можуть тебе знайти і вбити. Цього я побоююся. Я знаю, на що росіяни здатні. Знаю з дитинства. Знаю про Голодомор, знаю про чистки, вбивства, злочини. Мій дідусь у дитинстві пережив війну і розповідав, що він пережив, але до мене це знання не доходило. Тепер я розумію значення цих слів і ціну, яку десятиліттями платив український народ.
Ви вірите в перемогу?
Вірю.
Чому ви думаєте, що Україна переможе?
Якщо поглянути на історію, то жоден лідер, який хотів поставити весь світ на коліна, не закінчив добре. Тому я вірю в нашу перемогу, бо й Путін не стане винятком. Багато росіян не усвідомлюють, що відбувається, що роблять російські війська в моїй країні.
У Росії живе рідний брат мами. Вона йому зателефонувала, каже, що росіяни напали на Україну, що вони вбивають людей, обстрілюють ракетами житлові будинки, а він відповідає, що щодня дивиться російські новини і там ні про що таке не говорять, там не відбувається нічого такого, про що вона йому розповідала. Рідний брат не вірить рідній сестрі, а вірить путінській пропаганді.
Мама знає, що ви втратили ногу?
Так. Вона постійно повторює: слава Богу, що ти живий, слава Богу, що живий.
Переклала Ірена Шевченко
https://novapolshcha.pl/article/kozhen-voyennii-zlochin-povinen-buti-zasudzhenii
